,

Аріна Крапка: Чоловіки перебільшують, коли сприймають мене як Ксену - принцесу воїн

Аріна Крапка: Чоловіки перебільшують, коли сприймають мене як Ксену - принцесу воїн

Аріна Крапка, або Ірина Мусій. Журналістка-розслідувачка, громадська діячка, відома у Луцьку своєю боротьбою за права жінок. Людина, яка категорично і гостро засуджує дискримінацію в усіх її проявах. Ірина опублікувала низку матеріалів на тему гендеру у провідних Всеукраїнських виданнях і на місцевих ресурсах. Вона часто бере коментарі на ці теми у відомих політиків, чиновників, громадських діячів. А сьогодні, з нагоди Міжнародного дня жінок і миру, ми вирішили запитати у неї про її фемінізм, свято 8 березня, ситуацію з правами жінок в Україні, а також про те, чи дозволяє вона чоловікам розраховуватись за себе у кав’ярні.

Ти приймаєш вітання 8 березня? Якщо вітати, то як, щоб ти не образилася?

Я не приймаю вітань з днем весни і краси, бо так можна вітати щодня. Красивими мають бути всі: і жінки і чоловіки і цього треба прагнути щодня, а не тільки сьогодні. Мене завжди дивували ці акценти. Але, коли мене вітають з Міжнародним днем жінок і миру, то це вже є певний поступ. Мир для нас – це ж знаково сьогодні. І коли так вітають, то я радію.

 Інститут національної пам’яті пропонує нам відмовитися від святкування 8 березня. Що ти думаєш з цього приводу?

1977 році Генасамблея ООН започаткувала цей День жінок і миру саме з пропозиції Радянського союзу. І я розумію, що насправді вони не мали на увазі боротьби за рівноправя. Це був тоталітарний режим. Жінка у Радянському Союзі насправді була безправною. Рівність була умовною. Але у світі саме соціалісти боролися за права жінок. Інститут національної памяті каже, що святкувати 8 березня це «совкова» радянська традиція. Радянська вона якраз тим, що це сприймається як день весни і краси. Одночасно ми не можемо просто відкинути це свято і не згадувати взагалі. Не скажу, що таким чином суттєво погіршиться ситуація з правами жінок, але навіть цього дня не буде хоча б оцих дискусій на цю тему. Якщо ми будемо говорити в цей день лише про те, які ми красиві і весняні…Для мене це неприйнятно. Треба говорити не про красу чи стать, а про реальні досягнення кожної людини. Коли тебе оцінюють за твої вчинки і досягнення, оце цінно.

Як ти відзначаєш цей день?

Сьогодні я працюю. Мені ніхто не дзвонив навіть з рідних. Минулого року мене вітав брат, але я йому порадила у своїх вітаннях згадувати, що це День жінок і миру. Тегають мене у ФБ. Всім хочеться відчувати свою значимість хоча б сьогодні.

 

Не секрет, що часто феміністок сприймають, як жінок, в яких не все добре в особистому житті. Як ти до цього ставишся?

Мене це смішить. Я вважаю, що люди переходять межу. Я не афішую своє особисте життя і сподіваюся так буде і надалі. Якщо люди роблять такі висновки, то вони, вочевидь, це роблять з власного досвіду. Такі ворожі реакції якраз пов’язані з тим, що ти висловлюєш протилежну до їхньої думку. Ти – феміністка, значить ти – чоловіконенависниця. Хоча фемінізм не передбачає агресії відносно чоловіків.

Боротьба за права жінок для мене це не просто правозахисний рух. Я в цьому суб’єктивна, бо я теж жінка. Якщо я борюсь загалом за права людей, то чи можу я мовчати, коли порушуються мої права? Так вже трапилось, що, наприклад, за права людей з інвалідністю переважно борються люди з інвалідністю, переселенців – переселенці, жінок – жінки. У світі  чоловічий правозахисний рух теж є, але в Україні його нема.

 

Права чоловіків теж порушують?

Та звичайно. Ну, наприклад, хлопчикам з дитинства нав’язують, що вони повинні стримувати свої емоції, чоловік не має права плакати, повинен забезпечувати свою сім’ю, демонструвати силу і тд. Потім це впливає на емоції, на здоров’я і тому чоловіки живуть менше. Ці, ніби-то, переваги досить часто стають тягарем. А мало б бути по іншому. Можна ж казати: ти ж людина, на цій роботі ти можеш заробляти більше і мати авто, а на цій менше. Треба давати всім вибір. Я не кажу, що я за те, щоб чоловіки не працювали чи не заробляли. Нехай зароблять стільки, скільки хочуть. Але саме через оці стереотипи і нав’язування у сім’ях виникають конфлікти, які часто призводять до насильства. Адже жінці так само з дитинства втовкмачують, що ти ж жінка, знайдеш собі успішного чоловіка, який буде багато заробляти, а ти народиш йому дітей і все буде добре….. І от уявімо, що вона чи він не можуть жити в такій системі координат. Вона не хоче сидіти вдома, не хоче саме зараз народжувати. Чоловік не може чи не хоче забезпечувати всю сім’ю, не входить в ту систему кординат. Це дуже складна тема насправді, психологічна. Я багато разів спілкувалася з жінками – жертвами сімейного насилля. І найчастіше воно якраз і пов’язане з отим вихованням в сім’ї.

Чоловіки, які йдуть в декрет не сприймаються суспільством. Можливо, він хоче проводити час з дітьми. Але ж їм втовкмачують, що він має заробляти, бути сильним і не “розпускати соплі”. А тут він йде з коляскою… Суспільство це не пропагує і не сприймає цього.

 

Є думка, що дискримінація жінок – це щось із заходу, а в Україні жінку завжди поважали. Що ти на це скажеш? Ти вважаєш що в сучасному суспільстві є дискримінація за статтю?

Історично жінку в Україні хотіли бачити ідеальною. От, наприклад, до одруження чоловікам дозволялося мати статеві відносини, а якщо їх мала жінка, то її відразу починали посилено ганьбити. І це в кінцевому варіанті робило жінку меншовартісною. Якщо ти виходиш за межі того такого ідеального образу, то тебе починають просто зневажати. Це можна порівняти з тим, як люди зараз вміють ідеалізувати політиків та лідерів, а потім різко розчаровуються в них.

Я цікавилась історією запорізьких козаків. Яке там було ставлення до жінок? Жінки спокусниці, яких не пускали на Січ, бо вони будуть заважати, відволікати увагу.  Я не кажу, що жінка повинна була воювати, але мені боляче таке читати. Боляче, що усе це продовжується. Це формувалося історично. Я не кажу, що таке було лише в Україні. Але світ вже поступово відходить від цього, а Україна повільно.

Чому, на твою думку, в політиці жінок менше, ніж чоловіків? Їх туди хтось не пускає?

Зовнішньо ніби ні. Зробили гендерні квоти. Мали б іти в політику, але ж ні…Мені відомі історії, коли жінки відмовлялися йти в політику, бо стояли перед вибором: сім’я чи кар’єра. Чоловіки ставляться до цього негативно. Традиції не повинні заважати особистому вибору. Коли в сім’ї не поважають особистого вибору, то це печально. Якщо жінка не має зовнішньої підтримки таких же жінок і чоловіків, то їм доводиться під тиском робити вибір на користь сім’ї. Адже вибори можуть не вдатися, а сім’я розпадеться.

Навіть в розвинутих країнах не має співвідношення 50 на 50 в політиці чи у владі. Але там є повага і відповідне ставлення. Там чоловік-політик ніколи не скаже: ти ж жінка, спочатку дітей народи, а тоді вже займайся патріотичним вихованням молоді, як це нещодавно кричав у Луцькій міській раді депутат Аркадій Соломатін. Якби таке трапилося в іншій країні, то таку людину одразу б обступили журналісти, активісти, чоловіки і жінки, вони це б винесли у публічну площину і він змушений би був вибачатися.

Часто зі мною, як з журналісткою фліртують чоловіки-політики, замість того, щоб фахово говорити про свою роботу, адже саме це мене цікавить.

Жінки найчастіше піднімають соціальні питання, а чоловіки – бізнесові. В суспільствах, де жінки беруть більшу участь у прийнятті рішень, країни більш соціально орієнтовані.

Проблема, що нема ще й солідарності в жіночому середовищі. Коли ти публічно висловлюєш свою позицію, то часто навіть жінки, які страждали від насильства також тебе не підтримають. Це комплекс жертви, раба. Мені краще бути рабом, бо вільна людина крім прав має багато обов’язків. Розумні чоловіки, які насправді теж підтримують боротьбу за рівноправ’я, теж чомусь не стають публічно на захист жінок.

 

Чи є у твоєму житті жінки-кумири, на яких ти оглядаєшся, ну, або чоловіки?

У Луцьку це Оксана Ярош. Вона створила Гендерний центр, коли це питання взагалі не обговорювалось. Зараз це вже стало модним. Грантодавці почали давати під це гроші. І люди, які раніше взагалі не підтримували дискусій на тему гендеру, почали писати під це проекти. А ось Оксана Ярош займалася цим задовго до цього. Наші позиції не завжди тотожні, але я її дуже поважаю. Ми зараз створили об’єднання «Лоза». До нього увійшли: Волинський прес-клуб (Богдана Стельмах), Гендерний центр (Оксана Ярош) і  Жіночий клуб (Тетяна Карпів).

З історичних постатей це Маргарет Тетчер – жінка, яка достойна того, щоб про неї говорили століттями. Це також Ангела Меркель, Даля Грібаускайте.

А ще моя мама Галина. Найголовніше її досягнення це те, що вона дала мені вибір. Це така підтримка. Навіть, якщо вона не може зрозуміти до кінця моєї позиції, вона не зневажає її.

У Луцьку мені зараз імпонує секретар міськради Юлія Вусенко. Раніше вона не підтримувала особливо гендер. Але зараз багато чого змінилося. Плюс як політик вона зараз веде достойно гру, можливо, навіть не свою, але достойно. За це їй «Лайк».

З чоловіків за позицію щодо гендеру поважаю луцького активіста Сергія Чурікова. До речі, він мене сьогодні привітав. З політиків змінив свою позицію на користь прав жінок Павло Данильчук.

Якщо у нас буде однакова кількість жінок і чоловіків у політиці і при владі, то країна буде кращою.

 

Чи прийнятно для тебе, якщо чоловіки розраховуються за тебе в кав’ярні?

Так. Але не всі. Залежить від людини. Коли я кавую з друзями, таке питання не стоїть взагалі. Інколи я розраховуюсь і це цілком нормально. Були випадки, коли, як журналіст, брала коментарі у чоловіків за кавою і вони наполягали на тому, щоб розрахуватись, а потім мені стало відомо, що вони цим хизувались. Мовляв, вона каже, що вона феміністка, а я за неї заплатив. Тепер я таких бачу і відсікаю.

Чоловіки тебе бояться?

Я не знаю (сміється). Інколи я приходжу за коментарем, а на мене всі реагують, наче я, як та Ксена, прийшла з мечами, щоб покарати усіх чоловіків-сексистів. Інколи чоловіки перебільшують те, яка я є. Може, я своїми емоційними висловлюваннями інколи породжую таке ставлення до себе, але я ж вчуся.

Чоловіки дарують тобі квіти? Які подарунки ти взагалі любиш?

Я не роблю акцент на речах, для мене важливі люди. Люблю, коли дарують книги і подорожі. Люблю несподіванки. Коли хтось спонтанно приходить і каже: я маю квитки на якийсь захід і ми разом їдемо в це місто. Це супер. А ще як подарунок сприймаю, коли чоловіки публічно підтримують жінок)

Розмовляла Оксана Петрук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *